3.1. Територіальний поділ праці як головна передумова формування відмінностей в організації та функціонуванні господарства

Територія виступає головним середовищем інтеграції всіх рис життєдіяльності населення. Їй притаманні своєрідні риси, що обумовлені специфікою природних умов та ресурсів даної місцевості. Природно-ресурсний потенціал, як сукупність усіх видів природних ресурсів території, багато в чому визначає структуру й функції господарства, його місце в світогосподарських звязках. Але провідною продуктивною силою є економічно активне населення. Не що інше, як людський фактор забезпечує економічну безпеку країни, створює умови для вільного здійснення економічної діяльності. З ним повязані функції, що забезпечують відтворення населення, матеріальних благ, функціонування управлінських та інформаційних структур. В ході взаємодії всіх боків життєдіяльності на території формуються просторові системи, яким притаманні всі властивості систем.

Формування просторових систем відбувається в результаті територіального поділу праці, який закріплює певні виробництва за окремими територіями та підвищує рівень розвитку продуктивних сил.

Процес, в результаті якого певна територія набуває (немов би завойовує) свою спеціалізацію в ході історичного і економічного розвитку називається географічним або територіальним поділом праці. Це основна рухома сила формування осередків господарського розвитку.

В вітчизняній науковій літературі цю категорію називають по-різному: географічний поділ праці та територіальний поділ праці. Деякі автори використовують ці терміни як синоніми, інші – розділяють їх. Так, Е.Б. Алаєв називає географічним будь-який поділ праці, якій здійснюється в територіальному аспекті, а територіальним – той поділ праці, який співвідноситься з юридичним тлумаченням терміну “територія” (наприклад, державна територія). Якщо мова йде про поділ праці між окремими країнами або їх групами – це міжнародний поділ праці, а якщо між частинами однієї країни, одного району – внутрішньодержавний, внутрішньорайонний, територіальний.

Ю.Г.Саушкін за просторовим охопленням виділив шість рівнів поділу праці:

1) всесвітній поділ праці, який охоплює в тому або іншому ступені всі держави світу;

2) міжнародний поділ праці в межах того або іншого об’єднання держав (ЕС, СНД та ін.);

3) міжрайонний поділ праці, який регулярно і, як правило, протягом тривалого періоду часу здійснюється між економічними районами країни та є основою її господарського розвитку як цілого;

4) внутришньорайонний поділ праці, тобто поділ праці в межах економічних районів країни, який відбувається між одиницями адміністративно-територіального поділу, що входять до складу районів;

5) внутришньообласний поділ праці, тобто поділ праці між спеціалізованими частинами областей;

6) локальний поділ праці, тобто поділ між містом та його оточенням, між містами та агломераціями.

Внутрішньодержавний поділ праці (з другого по п’ятий типи поділу по Саушкіну) має прояв не тільки у виробництві матеріальних благ, а й в територіальній організації життя людей, суспільства. Це означає, що до системи поділу праці входять не тільки виробництво, але й сфера послуг, культура, наука, інформація.

В процесі господарського розвитку склалися чотири форми організації територіального поділу праці: спеціалізація й кооперування, концентрація й комбінування. Кожна з них окремо, попарно й в сукупності впливають на розміщення та територіальну організацію виробництва, на формування регіональних економічних систем.

Спеціалізація господарства базується на територіальній диференціації природних та економічних умов. Там, де умови більш сприятливі відносно інших місць, складуються чинники для організації виробництва певних видів продукції, витрати на які будуть меншими, ніж при інших варіантах розміщення аналогічних виробництв. З подальшим розвитком виробничі процеси кооперуються з іншими процесами даного підприємства або інших підприємств, в результаті чого виникають нові передумови для збільшення виробничих потужностей.

Таким чином, спеціалізація безпосередньо повязана з кооперуванням виробництва. В цих двох формах організації територіального поділу праці має пряв поділ праці в виробництві товару, який спрямований на підвищення економії праці та прискорення темпів розвитку виробництва. В цьому полягає економічна сутність спеціалізації та кооперування, а технологічна їх сутність полягає в можливості просторового розчленування виробничих процесів та створенні умов, що забезпечують більш високу ефективність кожної окремої частини виробничого процесу. Причому, просторове розчленування можливе в дуже широких межах – від підприємств, що розміщені на одній площі, до підприємств, що віддалені одне від одного на сотні та тисячі кілометрів.

Концентрація – це будь-яке виробниче укрупнення, яке має прояв або в зростанні виробничої потужності одиничних підприємств, або в обєднанні (централізації) виробництв. Науково-технічний прогрес прискорює процес концентрації, посилює та робить більш багатогранним вплив цієї форми організації територіального поділу праці на формування та розвиток регіональних економічних систем. Концентрація виробництва призводить до збільшення обсягів транспортних робіт і, як наслідок, до збільшення частки транспортних витрат в загальній структурі витрат.

Результатом концентрації виробництва є наступні тенденції, які мають безпосереднє відношення до формування та організації регіональних систем:

- радикальна зміна географії (в цьому випадку, в сенсі “взаємного розташування в межах певного простору”) видобувної промисловості, зміщення її до місць з високою концентрацією природних ресурсів, освоєння в місцях розташування підприємств оброблювальної промисловості не тільки кращих або середніх, але й гірших за якісними та кількісними характеристиками природних ресурсів;

- наближення первинної переробки до місць видобутку сировини та палива, виробництва електроенергії, посилення просторового розриву між галузями, що здійснюють видобуток та переробку природних ресурсів;

- збільшення залежності трудомістких галузей виробництва від розміщення економічно активного населення, особливо підприємств з високими витратами живої праці, в першу чергу, машинобудування, а також легкої промисловості;

- зростання взаємообумовленості концентрації промислового виробництва та інших галузей господарства – транспорту, будівництва, сільського господарства, невиробничої сфери;

- посилення агломераційних тенденцій, виникнення таких форм територіальної організації виробництва й населення, як агломерації, технополіси, мегалополіси та ін.

В кінцевому рахунку концентрація виробництва призводить до локалізації продуктивних сил, створенню свого роду економічних ядер. Наявність останніх – один з важливіших факторів формування регіональних соціально-економічних систем.

Комбінування виробництва призводить до техніко-економічної та територіальної єдності повязаних галузей та їх сполучень. Таке сполучення (поєднання) не потребує обовязкового розміщення комбінату на одному промисловому майданчику – вони можуть бути роздільними й взагалі віддаленими на значні відстані, але між ними обовязково повинні існувати стійкі технологічні звязки.

Внаслідок дії закону агломерації комбінати притягують до себе інші підприємства, що характеризуються принципово відмінним характером виробництва, тобто ті, що не мають прямих технологічних звязків. Великі комбінати стають агломератами виробництва, одним з суттєвих факторів концентрації промисловості. Але комбінування має прояв головним чином в галузях первинної переробки сировини – в чорній та кольоровій металургії, основній хімії, целюлозно-паперовій промисловості.

Кожна з розглянутих форм організації територіального поділу праці окремо не зустрічається – на практиці завжди має місце поєднання форм. Чим тісніше взаємозвязок, тим сильніше вплив їх на ефективність виробництва. Але така залежність буде проявлятися повною мірою тільки в тому випадку, якщо система господарства, органи управління відповідають процесам й формам організації територіального поділу праці.