logo
Ринок і регіоналістика (С

4.4. Дискусія. Економічне районування як засіб практичного управління територією держави

І постановка проблеми і намагання її вирішити в такій площині походить з другого аспекту економічного районування, тобто – виділення меж “економічних” районів. Власне, перша частина словосполучення “економічні” має бути підтвердженням практичної спрямованості економічного районування, яке наче б то в змозі і повинно вирішувати проблеми розбудови економіки. Вивчаючи цей аспект районування, відразу постає низка запитань, з яких можна побудувати логічні причинно-наслідкові ланцюжки:  Якщо провести кордони “економічних районів”, де гарантія, що відмежовані території є об’єктивним відбитком сучасного стану розвитку продуктивних сил країни (?)  Які ознаки об’єктивності використовувались автором (авторами) районування (?)  Чому, якщо виділені на підставі спеціалізації і комплексності господарства “економічні райони” об’єктивні, існує ще декілька схем “економічних районів” в складі інших областей. Вони що, також об’єктивні (?)28  Якщо все ж таки переконати керівні органи в об’єктивності (що дуже важко), а отже, керованості виділених “економічних районів”, хто буде здійснювати господарське управління територією – представник президента в одній з областей, що “входять” до “складу” “економічного району”, інший чиновник на спеціально створеній новій посаді, кабінет міністрів (який міняється раз на рік), представник ділових кіл (?)  Якщо все-таки припустити, що “економічний район” є керованою територією, то який економічний механізм буде покладено в його розвиток – той, що ґрунтується на державній чи на приватній власності (?)...

Ось тут низка запитань закінчується. Люди, які займаються бізнесом на умовах приватної власності на засоби виробництва, не дуже опікуються “складом”, “об’єктивністю існування”, “спеціалізацією” і “комплексністю господарства” “економічного району”, до якого просторово “входить” їхнє підприємство. Успіх їхнього підприємства залежить від споживача, який знаходиться поруч – у сусідньому будинку, на цій вулиці, в цьому кварталі. Примарний “економічний ефект” від поєднання на одній території різних галузей в складі “територіально-виробничого комплексу” представників малого і середнього бізнесу не торкається зовсім. Бо механізм формування територіально-виробничих комплексів ґрунтується не просто на державній власності, а передбачає наявність директивної, закритої економіки, яка працює сама на себе, відтворюючи передусім засоби виробництва.

Якщо ж і надалі штучно притягувати концепцію ТВК до ринкової економіки, то завдяки дрібним просторовим формам підприємств дійсно можна очікувати формування “територіально-виробничих комплексів” не те що в Донецьку, а навіть в Малині, Павлограді, Малій Віскі. А, кінець кінцем, починати будувати домни на кожному селянському подвір’ї, як це вже було під час культурної революції в Китаї.

В основі формування ТВК, які за класичними канонами теорії економічного районування формують ядра економічних районів, лежали матеріало- та енергомісткі галузі важкої промисловості. Саме цим галузям притаманний гігантизм у обійманні їхніми підприємствами географічного простору. А сполученню цих галузей на обмеженій території і досі надаються якісь фантастичні властивості, що називаються “додатковою економічною ефективністю”. Цікаво, чи у Силіконовій долині (Сан-Хосе, Каліфорнія, США) крім радіоелектронних чи комп’ютерних фірм збудоване хоч одне металургійне чи хімічне підприємство з метою створення “територіально-виробничого комплексу”? Виявляється, ні. “Головні фактори розміщення (високотехнологічних галузей): близькість великих університетів, сприятливе культурне і природне середовище, яке приваблює творчу інтелігенцію”.29 З таких позицій галузі важкої промисловості, обтяжені недосконалими технологіями, стають національним гембелем України.

В Україні зараз промислові підприємства, які колись були або поки ще залишаються державними, опікуються одним запитанням – як виробити продукцію, яка б одразу знайшла свого споживача, а отже, отримати прибуток? Сучасний український ринок можна умовно розбити на два великих сегменти – внутрішній і зовнішній.

Внутрішній сегмент розрахований на гривневий грошовий обіг та на вітчизняного виробника і споживача. Саме цей сегмент сьогодні найбільш динамічний, оскільки охоплює мікро- та мезотериторіальні рівні і успішно розвивається за рахунок малого і середнього бізнесу і певною мірою працює сам на себе, захищаючи національні інтереси.

Зовнішній сегмент розрахований на валютний грошовий обіг та на закордонного споживача. Якраз він формується з участю потужних державних підприємств, які поки що можуть випускати конкурентноздатну продукцію (ракетно-космічна галузь), або сировину (металургія, основна хімія). Прибутки, отримані від такого виробництва або поступають у вигляді інвестицій в той же таки малий і середній бізнес, або йдуть на утворення спільних (з закордонними фірмами) підприємств. В цьому випадку доля прибутків однозначно не визначена, бо вони з рівною долею вірогідності можуть піти як на реконструкцію вітчизняних державних підприємств, так і бути вкладеними в якийсь закордонний бізнес. Тобто, яскравої “керівної ролі” держави у формуванні ядер територіальної структури, як це було при директивній економіці, не відчувається. То може воно і нормально, оскільки відкритій економіці притаманні різноманітні форми власності, а роль держави не керівна, а, якщо це можливо взагалі, регулююча.

В таких умовах всі припущення щодо формування “територіально-виробничих комплексів”, які “складають основу формування ядер економічних районів” дуже скидаються на нісенітницю. Той “додатковий ефект”, який наче б то отримується від “просторового поєднання галузей” можливий лише в тому випадку, коли великі матеріало- та енергомісткі підприємства працюють. І не просто працюють30, а виробляють цілком конкретну конкурентноспроможну на світовому ринку продукцію.

Сьогодні це не так, оскільки з падінням “залізної завіси” автоматично щез внутрішній закритий ринок, де була відсутня конкуренція, а існував план, який передбачав оплату навіть за нереалізовану споживачу продукцію. Саме тому більшість підприємств важкої промисловості “не вписується” із своєю продукцію в світовий ринок. Яка їхня роль у ТВК? І чи існують зараз ті ТВК, які були сформовані при СРСР?

Здається, якщо ми вчасно відмовимось від самого терміну, то поступово щезне його змістовне наповнення, яке вже не відповідає реальним процесам просторової організації суспільства в умовах ринкової економіки. Принаймні, термін “комплекс”, який претендує на ранг провідної всеохоплюючої методологічної категорії, треба поступово вилучати із лексикону вітчизняної регіоналістики. Альтернативою йому можуть бути: “просторове поєднання”, “просторове сполучення”, “просторове скупчення”, а, врешті решт, чому б не “агломерація”?

Адже робота Альфреда Вебера “Теорія штандорту промисловості” написана в 1909 році, коли добігав часу другий виробничо-технологічний уклад, що передбачав гігантські просторові форми виробництва. В сучасній інтерпретації веберівська агломерація охоплює значно більше галузей, а передусім, ринкову, соціальну, інформаційну інфраструктуру. Сучасним теоретикам розміщення господарства треба збагнути, що Вебер, кінець кінцем, мав на увазі не поєднання галузей промисловості на обмеженій території, а будь-яке територіальне поєднання взагалі. Отже, якщо побудувати тренд від веберівського насичення сучасної йому агломерації, то сьогодні в ній ми обов’язково зустрінемо крім інфраструктури ще і “близькість великих університетів, сприятливе культурне і природне середовище, яке приваблює творчу інтелігенцію”.

Принаймні, застосування пропонованих вище термінів замість “комплексу” залишає місце в таких просторових поєднаннях галузям, які технологічно не пов’язані з вже існуючим просторовим скупченням галузей важкої промисловості. Нові територіальні сполучення виникають передусім завдяки утворенню якісно нових галузей, навіть невиробничої сфери, які орієнтуються на великі осередки не виробництва, а зосередження населення як споживача і як носія інтелекту. Отже, розвиток цих галузей не є обов’язково похідним від попереднього просторового насичення колишніх ТВК, бо вони якісно змінюють сам механізм формування сучасних просторових поєднань, оскільки виробляють не матеріальні продукти а інформацію.

Чи є сенс і надалі прив’язуватись до старих просторових форм організації виробництва, збудованих на цінностях другого виробничо-технологічного укладу? Здається, ні. І підтвердженням тому було останнє рішення щодо накладення санкцій на український експорт (продукцію матеріало- та енергомістких галузей) за те, що Україною не виконуються вимоги що до інформаційного піратства. Сьогодні треба остаточно зрозуміти, що такі санкції – це не одиничний випадок, а вже тенденція, яка підкреслює відсталість і недалекоглядність української економічної моделі, яка будується на старих недосконалих формах просторової організації виробництва.

Підходи до виділення економічних районів і тим більше до управління їхніми територіями згідно з класичними канонами ґрунтуються на тому, що ці території є одиницями адміністративно-територіального поділу. Оскільки такої відповідності зараз нема, і, найскоріше, не буде взагалі, то головна сучасна задача теорії економічного районування полягає в тому, щоб вивчати сучасний адміністративно-територіальний поділ і аналізувати можливі варіанти його зміни.

Теорія економічного районування справедливо вважалась теоретичним фундаментом радянської економічної географії. Як загальний науковий напрямок, вона почала розвиватись ще в епоху середньовіччя. Саме тоді багатьом економіко-географам стало зрозуміло, що процес господарського розвитку далеко не завжди «укладається» у малорухомі кордони історичних і адміністративних провінцій. Саме це спонукало їх виділяти території, що, завдяки господарським особливостям, відрізняються своїми кордонами від історичних і адміністративних [17].

Подальший розвиток і поглиблення теорія економічного районування мала переважно в Росії, поступово приходячи в занепад у країнах Західної Європи. Цей занепад був пов'язаний, по-перше, з невеликими розмірами території цих країн і з їх незначним природно-ресурсним потенціалом, а, по-друге, з набагато більш швидкими темпами капіталізації економіки, для якої переважне значення мали не питання, чим відрізняються райони один від іншого, а скільки необхідно зробити товару, щоб він був цілком реалізований. З плином часу капіталістичні відносини в економіці західних країн поступово поглиблювались і вже на межі 19-20 століть сформувався єдиний торговельний (ринковий, економічний, геополітичний) простір, який охоплював всю Західну Європу. Сьогодні наявність внутрішніх (і навіть зовнішніх!) кордонів в країнах Європи досить умовна. Принаймні, кордони не гальмують економічний розвиток, оскільки досягли певного рівня “контактності”. В цих країнах навіть є спільна грошова одиниця – євро. І, вже напевне, ці кордони зовсім не “бар’єрні”, як це передбачає закрита директивна економіка.

Приблизно в цей же час у Росії 18-19 століть був пік розвитку самодержавства. Російські монархи прагнули освоїти нові території і для цієї мети споряджалися наукові експедиції в Сибір, на Північ, Далекий Схід. Не випадково в ті часи навіть географічне товариство було «Його Імператорської величності». Початковий розвиток і подальший успіх теорії економічного районування в Росії був пов'язаний, з «феноменом великої території»31, яку належало вивчити як для подальшого поділу на губернії, так і для більш ефективного вилучення природних ресурсів, на експорті яких довгий час будувалась і зараз будується російська економіка.

Перша спроба конструктивно застосувати економічне районування в практичному керуванні територією належала декабристам - Пестелю і Муравйову. Саме вони перед тим, як йти воювати на Сенатську площу, у своїх проектах зміни державного ладу Росії підвели територіальну «базу». Вони добре розуміли, що певний адміністративний поділ, що прямо обумовлює територіальну структуру господарства такої величезної країни, як Росія, може чинити інерційний, гальмуючий вплив на демократичні реформи. Згадаємо, як склалася доля декабристів, що зазіхнули на свята святих - державні підвалини Російської імперії, “закріплені” губернаторськими посадами?

Пізніше, на початку ХХ століття М.М.Баранський, який був переконаним марксистом, зміг пристосувати комуністичну ідею до економічної географії. При вивченні літератури по історії економічного районування СРСР впадає в око одна цікава деталь: ніде не приводиться свідчень про те, що до 1917 року російська держава хоча б один раз скористалася науковими розробками Арсеньєва, Крюкова, Семенова-Тянь-Шанського, Менделєєва й інших для “облаштування” своєї території. Навіть сам М.М.Баранський підкреслює, що концепції районування, запропоновані дореволюційними вченими мають пізнавальний характер і можуть бути застосовані для порівняльного географічного вивчення території (третій аспект районування) [1].

Саме ця деталь наштовхує на думку, що, по-перше, після захоплення влади більшовиками, теорія економічного районування в її марксистсько-ленінському тлумаченні виявилася якомога доречною для поглиблення авторитарності існуючого режиму; і, по-друге, радянська теорія економічного районування не виникла б взагалі, якби не було розробленого (зовсім не географом) Г.М.Кржижановським плану ГОЭЛРО і написаних (зовсім не з цього приводу) В.І.Леніним робіт «Розвиток капіталізму в Росії» і «Проект плану науково-технічних робіт». Пізніше ці праці були штучно «притягнуті» для створення спеціальної “теорії економічного районування”.

Принаймні, протягом більш ніж 70-літнього періоду яких-небудь корінних змін у теорію економічного районування не внесено. Ця теорія реагувала на партійні рішення скоріше навздогін, ніж всупереч. У тих випадках, коли економічне районування ставало дійсно конструктивним і дійсно мало на меті практичне керування територією, але не збігалося з інтересами вищої номенклатурної еліти, його просто заміняли на інше. Згадаємо випадок із раднаргоспами. Здається, що відлучення від керівництва Ради Міністрів СРСР, що у виді експерименту здійснив М.С.Хрущов, підтримавши ідею повного самоврядування територіями раднаргоспів, і стало головною причиною зміщення його з посади.

Що ж тоді має на меті виділення економічних районів? Констатацію їхнього “комплексного розвитку”, досягнення “народногосподарської ефективності” чи ознайомлення студентів з “теорією економічного районування”? Про яку “народногосподарську ефективність” в умовах ринкової економіки може йти мова, якщо ця “ефективність” не має певного грошового виразу у вигляді прибутку для окремого підприємця, або заробітної плати для робітника? Але, головне, чого вона не передбачає, так це свободи вибору. Натомість, вона створює умови для формування величезних сум безконтрольних коштів, які можна використовувати різними засобами на тому ж таки “народногосподарському” рівні.

Невизначеність критеріїв “народногосподарської ефективності” в умовах ринку підкреслюється навіть відомими теоретиками розміщення господарства: “У процесі переходу економіки Росії до ринкових відносин змінюються критерії раціональності територіальної організації народного господарства. Замість досягнення економічного ефекту в масштабі всієї країни як загального принципу на перший план виступають задоволення ринкового попиту і забезпечення конкурентноздатності підприємств виробничої і невиробничої сфер”32 (переклад наш В.К.,В.М.,С.С.), (дивись також [14]).

Хочеться сподіватись, що поява новітніх концепцій економічного районування країн, що утворилися на руїнах Радянського Союзу і, насамперед, України (Поповкін, Заставний, Шаблій і ін.) зовсім не випадкова й у певній мірі стала відгуком на демократизацію суспільства. Пригортає увагу те, що в новітніх концепціях майже відсутні такі категорії, як ЭВЦ, ТВК, «комплексність», тобто ті, на яких базувалося радянське економічне районування. За основу нового районування прийнята етнічна й історична самобутність окремих територій, і, насамперед, населення, як виробник матеріальних благ і як їхній споживач.

Незважаючи на означені протиріччя, теорія економічного районування є видатним теоретичним надбанням вітчизняної регіоналістики, але в умовах ринкової економіки вона потребує певних змін: