5.4. Структура енерговиробничих циклів

В економічній географії існує класифікація, яка виходить з особливостей структури ЕВЦ. Взагалі, ЕВЦ складаються з таких структурних елементів:

1) Окреме виробництво.

2) Стадія.

3) Ланка.

4) Елементарний цикл.

5) Сукупність ЕВЦ.

Сукупність ЕВЦ - це ряд технологічних ланцюгів виробництва з різними відгалуженнями. ЕВЦ, які представлені лише однім ланцюгом, являють собою елементарні ЕВЦ.

Стадія - це частина ЕВЦ, що включає ряд відособлених і внутрішньо завершених виробничо-технологічних процесів з однорідними техніко-економічними та економіко-географічними характеристиками. Поділ ЕВЦ на стадії пов’язаний із ступенем переробки вихідної сировини. Стадії виділяють за послідовним або за послідовно-паралельним використанням вихідної сировини та енергії.

Головний стрижень ЕВЦ складається із стадій, які відповідають етапам обробки головної сировини.

Існує загальна послідовність в розвитку стадій в ЕВЦ:

1. Початковий етап, до якого входять галузі по видобуванню палива, руд, мінеральної сировини, заготівля та вивіз лісу, вирощування та збирання сільськогосподарських культур.

2. Пов’язаний з первинною переробкою сировини: збагачення вугілля та руди, гідроочищення нафти, виробництво чавуну, чорнових кольорових металів, очищення бавовни, помел зерна, переробка лісу.

3. Більш глибока переробка напівфабрикатів. Включає рафінування кольорових металів, виробництво прокату, целюлози, крекінг нафти.

4. Завершальна обробка, яка полягає в перетворенні деталей та матеріалів у кінцеву, готову до використання продукцію.

Ланка - це частина стадії, що охоплює групу виробництв, які випускають однорідну продукцію. Ланки бувають вертикальні та горизонтальні.

ЕВЦ можуть бути повними та неповними. Повні ЕВЦ розвинуті в районах, багатих на сировину та паливо. Цикл, що формується на привізній сировині, має назву усіченого знизу. Усіченими зверху циклом називають ті, в яких розвинуті лише вертикальні ланки. Усічені зверху цикли завжди тимчасові, бо пов’язані із початковими стадіями розвитку території регіонів.

Тут дуже доцільним буде пригадати якісно нові форми територіальної організації виробництва, формування структури яких відбувається на засадах, що докорінно відрізняються від тих, на яких формуються ЕВЦ, згідно названих вище факторів – сировинного, паливно-енергетичного, трудових ресурсів. Проте, логіка “технологічних” поєднань галузей в цих нових формах за змістом дуже близька до традиційних ЕВЦ.

Однією з таких форм є портово-промисловий комплекс. Враховуючи тенденцію до концентрації сучасного виробництва в великих морських портах в більшості розвинутих країн, портово-промислові комплекси уявляються тією якісно новою формою галузевого сполучення, які поступово заміняють традиційні.

За визначенням В.Ковалевського портово-промисловий комплекс — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликане експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків [8].

ППК утворюються у контактній зоні "суходіл — море" й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії.

Основні типи ППК:

- океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;

- морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

- приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху; Крайньої Півночі Канади, Аляски США).

До пропонованої О.Ковалевським “спеціалізації” портово-промислових комплексів доцільно буде додати, що головною рушійною силою у формуванні ППК є загальносвітова тенденція до переносу ресурсномістких виробництв на узбережжя. Причому зараз це відбувається незалежно від акваторійного охоплення і не лише в острівних країнах (Японія, Великобританія), але й в Італії, Франції, США, Німеччині[1,10]. У розвинених країнах ППК, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.

Найбільшими у світі є ППК у конурбації Токіо - Йокогама- Кавасакі -Тіба в Японії (400 млн. тонн вантажів на рік ), Роттердамі (близько 300 млн т/рік), Сінгапурі (200 млн т/рік), Нью-Йорку (150 млн т/рік), Марселі та Фосі у Франції (100 млн. т/рік). “Хінтерланди” (зони впливу) окремих ППК поширюється дуже далеко вглиб континенту. Так, ППК у Роттердамі просторово впливає не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн — Майн — Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни.

Спеціалізація більшості ППК: припортова чорна та кольорова металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, нафтохімія, судноремонт та суднобудування, припортова теплоенергетика на довізній сировині (Японія), морегосподарство.

З позицій концепції ЕВЦ поступово відбувається “відірвання” переробки сировини від її родовищ і зосередження цієї переробки біля споживача в контактній зоні “суходіл-море”. Таким чином, нижні поверхи ЕВЦ залишаються в місцях видобутку сировини, верхні – в місцях споживання. Зважимо на те, що в галузевих поєднаннях деяких ППК енергетичний компонент ЕВЦ також починає розвиватись за рахунок довізного палива (австралійське вугілля в тепловій енергетиці ППК Японії), що, найскоріше є початком загальносвітової тенденції.

Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В.Ковалевського є науково-технологічні зони, науково-технологічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.

Перша така зона була створена в 50-60 роки в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп'ютерів з використанням силікону — кремнію (Si) і отримала назву "Силіконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Силіконовий пляж, Силіконовий пояс, Силіконові гори, Силіконова рівнина, Тех-Айленд та ін.

Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщується декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.

В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шосе—128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та ін.

В Європі вони створені у Великобританії — навколо Кембриджського університету, де розробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем. У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще "Дорога високої технології", "Техноузбережжя" та ін. У ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці. В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом Барі.

Нові індустріальні країни також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій. Всього в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Тайланді та ін. нараховується понад 10 технопарків.

Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.

Як бачимо, означені форми територіальної організації виробництва поступово стають головними осередками зосередження господарства і населення, оскільки саме ці осередки забезпечують виробництво найголовнішого продукту постіндустріального суспільства – інформації. В таких осередках докорінно змінюється роль колишніх “базових” галузей – енергетики, металургії, хімічної промисловості, металомісткого машинобудування.