logo
Ринок і регіоналістика (С

10.2. Здійснення національної регіональної політики

В умовах демократії виконання рішення про перехід до децентралізованої моделі управління регіонами без порушення Конституції та забезпечення суспільної злагоди, можливе лише за умови, що поряд із збереженням адміністративних засобів керування регіонами будуть створені прецеденти нових форм та методів регіонального будівництва. Передусім, це треба робити в регіонах, де накопичено достатній досвід самостійної практики розв’язання місцевих проблем завдяки власним організаційним, інтелектуальним, матеріальним та іншим місцевим або залученим до цього інвестиційним ресурсам.

Центр має засвоїти нову роль: не адміністрування та розподілення ресурсів, а створення комунікаційної стратегії і правового поля для забезпечення умов виконання місцевою владою своїх зобов’язань та повноважень.

Отже, передумовами нової державної політики щодо регіонів мають стати:

Першим кроком на шляху здійснення державної політики щодо регіонів може стати аналіз переваг та недоліків реалізації вищенаведених способів розв’язання проблеми регіонального розвитку за такими критеріями:

Одне з головних завдань регіональної політики полягає у всебічній підтримці регіонів, які за об’єктивними критеріями і показниками поступаються аналогічним територіальним утворенням. Вихідним моментом при цьому є неможливість здійснення структурних перетворень власними силами і ресурсами певного регіону. Державне сприяння спрямовується на скорочення та поступове згладжування міжрегіональних відмінностей і орієнтується, насамперед, на реструктуризацію конкурентоздатних галузей і підприємств, а не на запровадження протекціоністських заходів чи на надання дотацій галузям і підприємствам, які перебувають у кризовому стані.

Державна політика сприяння розвитку депресивних і проблемних регіонів здійснюється засобами грошово-кредитного, фінансового, цінового, податкового, інвестиційного впливу на покращання соціально-економічного стану територій. Депресивним (проблемним) регіоном вважається компактне утворення (населений пункт чи їх сукупність), в межах якого темпи спаду виробництва у розрахунку на одного мешканця, середньомісячні доходи працюючих, рівень безробіття, забезпеченість населення соціальними послугами, ступінь дотаційності місцевого бюджету та інші соціально-економічні індикатори значно поступаються середнім загальнодержавним.

На підставі інтегральної оцінки економічного, фінансового, екологічного, соціального стану території законодавчо встановлюють її депресивний статус.

Державна підтримка депресивної території як сукупність спеціально визначених дій політичного, економічного, правового, фінансового характеру спрямовується на:

Пряма державна підтримка та сприяння надаються:

Визначення реґіонів, які постраждали від структурних перетворень, здійснюють на основі таких показників, як норма безробіття, враховуючи кількість претендентів на одне вакантне місце, масштаб і наслідки згортання виробництва у промислових галузях та його вплив на зайнятість, розвиток малого та середнього підприємництва.

Економічно слаборозвинуті реґіони визначають на основі таких показників: норма безробіття, кількість претендентів на одне вакантне місце, розмір сукупного доходу (заробітна плата плюс доходи від присадибного/дачного господарства), масштаб згортання виробництва в головних галузях промисловості, сільського та лісового господарства та їх питома вага у структурі зайнятості, щільність населення.

Головними напрямами державного сприяння економічному і соціальному розвитку регіонів є такі:

Головним питанням у підході до проблеми регіональної політики є те, як ми розуміємо її зміст. Чи це є розподілення дотацій, чи підтримка розвитку?

Від відповіді на це питання залежить напрямок зусиль: чи це оптимізація процедур розподілення, чи створення спроможності регіонів до розробки та реалізації власних програм розвитку.

Відповісти на це питання можна лише завдяки більш широкому контексту державної політики та її цілей. Це – європейська інтеграція, економічне зростання через розвиток підприємницької ініціативи, децентралізація, інноваційний, технологічний розвиток тощо. У цьому контексті стрижнем регіональної політики має бути самостійний розвиток регіонів у рамках державної політики.

Для того, щоб самостійний розвиток не став причиною занепаду держави, потрібно змінити бачення понять “регіон” і “регіональні права та повноваження”.

Регіон не може в цьому контексті (держави) сприйматися як відокремлена територіальна одиниця (феод чи уділ). Регіон повинен мати повноваження регулювати та розпоряджуватись тим, за що він може нести повну відповідальність. Те ж, за що регіональні суб’єкти не можуть нести відповідальності, є прерогативою держави (армія, магістральні інфраструктури тощо).

Підмурком дієспроможності регіонів є надання їм можливості розпоряджатися тими фінансами, які забезпечують виконання їхніх повноважень. Ці кошти не повинні виходити за межі регіону, вони мають працювати в ньому. Цей процес диференціації рівнів та форм повноважень є важливою складовою здійснення регіональної політики.

Регіональну політику не можна здійснювати лише завдяки адміністративній реформі. Потрібно розвивати процес визначення і узгодження інтересів та ініціатив різних суспільних груп. Щодо регуляції цього процесу, то треба передусім розробити адміністративні та правові механізми і норми, а не навпаки – спочатку закони, а потім сама собою - практика дій.

Здійснення регіональної політики потребує таких засобів, як проекти, програми, стратегії, спроможності та механізми їхньої розробки і реалізації. Для цього і в регіонах, і в центрі повинні працювати такі люди та інституції, які мають відповідну фахову підготовку та можуть впливати на процес проведення регіональної політики наведеними вище засобами. Очевидно, що надання такої можливості є одним із головних напрямків здійснення регіональної політики.