4.2. Об'єктивність процесу економічного районування

Районування як процес - пов'язаний з об'єктивним розвитком господарства з плином освоєння природних ресурсів та розвитку технологій. Просторовий прояв цього процесу має однакові об’єктивні форми в різних країнах незалежно від їх соціального, політичного і адміністративно-територіального устрою. Найважливішим результатом процесу економічного районування є поява на території певного переліку об'єктів господарської діяльності, які знаходяться один з іншим в просторово опосереднених відношеннях і формують «малюнок території», або територіальну структуру, розглянуту в попередньому розділі.

Кожному економічному району (або території країни з якимсь переважаючим типом територіальної макроструктури) притаманне формування певних типів територіальних структур, набір яких залежить як від природних умов, так і від економічних факторів, які в свою чергу залежать від віку економічного району. Так, радіально-кільцевий та регулярно-решітчастий типи територіальної структури формуються переважно в районах старого освоєння і залежать від економічних факторів. Приморсько-фасадний, лінійно-вузловий та басейновий формуються під переважним впливом природних факторів - річкової мережі, узбережжя морів, геологічної будови.

Процес економічного районування, що об'єктивно йде в просторі-часі призводить до «кристалізації» окремих ділянок території будь-якої країни, що в свою чергу - до утворення певного набору елементів територіальної структури. Ці осередки господарського розвитку чинять прямий і безпосередній вплив на суміжні території, насичуючи складним економічним змістом «просту сукупність ландшафтів».

Території кожного економічного району притаманна наявність ядер і периферії. Ядра економічних районів складаються переважно з осередкових елементів територіальної структури, яким відповідають форми територіальної організації промисловості (переважно великі промислові агломерації та вузли). Форми територіальної організації промисловості виконують різну роль у процесі економічного районування. Але головна їх ознака та, що вони на різних по охопленню території рівнях формують осередки «кристалізації», з яких пізніше формуються ядра економічних районів.

Периферію району формують зони сільськогосподарської спеціалізації (щодо районів старого освоєння), або лісогосподарські, мисливські угіддя, вугільні басейни та нафтогазоносні площі (в районах нового освоєння).

За співвідношенням ядер та периферії виділяють три типи економічних районів - моноцентричні - з одним «яскравим» ядром, поліцентричні - з декількома «яскравими» ядрами, децентричні - відсутність яскравих ядер²⁰.

За рівнем охоплення території виділяють макро або великі, мезо, або середні та мікро, або малі економічні райони.

Економічні райони зароджуються, формуються, розвиваються, «старішають»²¹. За віком виділяють п'ять типів економічних районів:

1) Резервні території із слабким розвитком продуктивних сил, недостатньою участю в територіальному поділі праці, але із значним природно-ресурсним потенціалом. Ці райони приєднують до сусідніх найбільш розвинутих доти, доки остаточно не визначиться їх спеціалізація. На територіях таких районів переважний розвиток має лінійно-вузловий тип територіальної структури, а також хаотично-осередковий, тобто той, який не характеризується певним малюнком конфігурації і виникає в окремих осередках видобутку корисних копалин, сезонних поселень мисливців, геологів, геодезистів та інших. Такі території сьогодні можна виділити в Росії (Сибір та Далекий Схід), Канаді (Північні Території), Китаї (Тибет), Бразилії (Амазонія), США(Аляска).

2) Райони початкового розвитку, в яких відкрито природні ресурси, а також є населення для початку їх освоєння. Завдяки наявним природним ресурсам (переважно мінеральним) поступово визначається народногосподарська спеціалізація таких районів. На початкових стадіях освоєння використовуються не всі природні ресурси, що спричиняє виникнення дрібно-осередкової системи розселення з найбільш розвинутими типами територіальних структур такими, як зірчастий, лінійно-вузловий, та хаотично-осередковий. Такі території можна виділити на півночі російського Західного Сибіру, в канадському Квебеці, в аргентинській Патагонії, в австралійській Великій пустелі. Крім того, до таких районів можна умовно віднести більшість країн, що розвиваються в різних частинах світу.

3) Райони велико осередкового розвитку господарства, в яких уже сформувались промислові вузли, а також транспортні магістралі з прилеглими до них економічно освоєними смугами. Поступово формуються ядра “кристалізації” господарського розвитку. Крім означених раніше типів територіальної структури в таких районах зустрічається регулярно-решітчастий тип.

4) Райони потужних осередків господарського розвитку з уже сформованими ядрами і господарськими комплексами, верхні поверхи яких ще продовжують формуватись.

5) Остаточно сформовані райони з комплексним господарством і з сталою галузевою структурою господарства, яка характеризується високим рівнем використання природних ресурсів з повторним залученням відходів виробництва. Для районів цього типу притаманний розвиток всіх різновидів територіальної структури.

Рівень розвитку районів з 3 по 5 притаманний країнам, які мають значний вік господарського освоєння території і до яких, власне, можна віднести Україну.

Таким чином, до об’єктивних ознак формування на території будь-якої країни економічних районів можна віднести лише те, що залишається на ній в результаті процесу економічного районування, а саме, одномоментний просторово-часовий зріз всього матеріально-речовинного наповнення території у вигляді розглянутих вище елементів і типів територіальної структури. Об’єктивність цих ознак підтверджується саме тим, що їх можна “знайти” на території будь-якої країни незважаючи на рівень її економічного розвитку, тип суспільних відносин чи географічне положення. Але ті функції, що вкладались досі в існуючі елементи просторового заповнення території є доволі сумнівними. Зокрема, наявність технологічних зв’язків між підприємствами і галузями в межах промислових агломерацій, вузлів, ТВК.

Що стосується виділення на території країни меж економічних районів для їх подальшого вивчення шляхом порівняння (3-й аспект районування), то це треба робити за об’єктивними ознаками, виходячи суто з наявної територіальної структури. Дуже придатним для цього може виявитись метод потенціалів (Практична робота 2.11). Наприклад, розрахувавши промисловий потенціал окремих форм територіальної організації промисловості, зокрема промислових вузлів, можна визначити їх зону впливу на найближче оточення, а отже умовну межу “району” (мал.4.1.).

Дивлячись на малюнок 4.1. припустимо, що промисловий потенціал, який виміряється показником виробництва промислової продукції на душу населення на рік (в грошових одиницях) становить для Дніпропетровська – 500; для Кривого Рогу – 400; для Дніпродзержинська – 300. Якщо умовно з’єднати ці промислові вузли векторами і поступово просуватись в напрямку іншого міста, то значення потенціалу буде зменшуватись виходячи з того припущення, що вектори проходять повз сільську місцевість, де промислової продукції виробляється значно менше. На кожному з таких векторів обов’язково знайдеться точка, в якій значення промислового потенціалу урівноважаться. На нашому малюнку місцем такої рівноваги є точки із значенням 200.

Звернемо увагу на те, що ці точки рівноваги знаходяться не на однаковій відстані від промислових вузлів. Так, на векторі Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ ця точка знаходиться значно ближче до Дніпродзержинська, що пояснюється значно більшим промисловим потенціалом Дніпропетровська, а, отже більшим його “тиском” на суміжні території. На векторі Дніпропетровськ-Кривий Ріг з тієї ж причини точка рівноваги знаходиться ближче до Кривого Рогу, але не на стільки близько як від Дніпропетровська до Дніпродзержинська, що пояснюється досить значною “вагою” Кривого Рогу. Визначним є те, що умовні кордони взаємного впливу не прив’язуються до адміністративних кордонів і, отже є об’єктивними.

Виходячи з цього прикладу можна зробити висновок про досить об’єктивний “розподіл” території країни між різними промисловими вузлами, які є осередками кристалізації господарського розвитку. Але це на мікро територіальному рівні. Дослідивши взаємний вплив промислових агломерацій та промислових районів можна на макротериторіальному рівні відносно точно і об’єктивно визначити межі цього впливу, а отже виділити промислові (галузеві) райони. (мал.3.7.).

Для виділення меж інтегральних районів подібна процедура робиться з багатьма показниками. Найбільш зручним для розуміння об’єктивності інтегрального районування є мікро територіальний рівень, де відбувається формування інтегральних мікрорайонів. Основу галузевої структури економічних (інтегральних) мікрорайонів складають галузі, що працюють на природній сировині, отриманій від експлуатації біокліматичного потенціалу – сільське (варіант плантаційне), лісове, рекреаційне господарства і похідні від них харчова, деревообробна, легка промисловість та курортне-рекреаційне господарство. В умовах помірного клімату головних зон землеробського освоєння основою формування інтегральних мікрорайонів є сільське господарство та харчова промисловість. В межах кожної адміністративної області (в умовах України) можна виділити від 5 до 20 локальних АПК, які лежать в основі інтегральних мікрорайонів. (мал.4.2.). Об’єктивність формування інтегральних мікрорайонів походить від об’єктивності формування локальних АПК²². Його механізм універсальний у всіх природних зонах, де ведеться сільське господарство. Локальні АПК формуються шляхом просторового сполучення сировинних зон підприємств харчової промисловості.

В свою чергу ці сировинні зони міняються щороку, оскільки будь-яке сільськогосподарське підприємство (чи колективної чи приватної форми власності) залежить в своїй роботі від мінливих природних і економічних умов.

Ці підприємства виробляють сільськогосподарську продукцію, яку продають на підприємства харчової промисловості (цукрові заводи, молокозаводи, елеватори, м’ясокомбінати та ін.), що знаходяться в безпосередній близькості від них (мал.4.3.). Як правило, підприємства харчової промисловості працюють в районних центрах, які серед форм територіальної організації промисловості відповідають промисловим пунктам і центрам.

Виділення кордонів локальних агропромислових комплексів робиться шляхом умовного “накладення” сировинних зон окремих підприємств харчової промисловості, які працюють в промисловому пункті або центрі(мал.4.3.)²³.

Оскільки зони сільськогосподарської спеціалізації знаходяться на периферії економічних районів, то вони внаслідок постійної (щорічної) зміни умов формують кордони, які начебто “плавають” в просторі. Таким чином, відбувається щорічне коригування конфігурації кордонів, оскільки внаслідок зміни природних чи економічних умов окремі сільськогосподарські підприємства змушені коригувати свою спеціалізацію згідно з цими умовами, а отже, зменшувати, збільшувати, чи зовсім припиняти випуск або цукрового буряка, або молока, або м’яса.

Весь процес формування економічного макрорайону можна представити такою схемою (мал.4.4.). На цій схемі видно, що об’єктивне формування меж економічних районів проходить під впливом закону агломерованості (“ущільнення виробничої маси”) і описується гравітаційною моделлю на рівні взаємодії ядер макрорайонів (мал.4.1.)

Макро- та мезо- рівень районування – відносно стабільні, оскільки утворюються промисловими районами, промисловими агломераціями та промисловими вузлами, тобто тими формами територіальної організації промисловості, які не міняють свої розміри і свою спеціалізацію протягом досить довгих відтинків часу.

- промислові агломерації;

- промислові вузли;

- промислові центри;

- промислові пункти

- кордони економічних макрорайонів

- локальні АПК

Мал.4.4. Участь окремих елементів територіальної структури у формуванні економічних районів.

Саме з цього походить твердження, що ядра економічних районів утворюють головний їх кістяк, а процес формування економічних макрорайонів іде в напрямку від ядер до периферії.

Крім вивчення гравітаційної взаємодії між ядрами підхід до виділення меж економічних макрорайонів повинен ґрунтуватись на вивченні екологічного аспекту просторового буття людини, який найкраще проявляється на мікрорівні²⁴. Передусім, в виділенні, знаходженні кордонів і в подальшому дослідженні антропогенних екосистем, або агроекосистем, які, власне, лежать в основі локальних агропромислових комплексів, формують периферію, а, отже, і кордони економічних макрорайонів. Методика дослідження агроекосистем викладена в роботах [2,6,7,8 ], а також в 6-му розділі даного видання .

Оскільки кордони агроекосистем є конструктивними, тобто тими, що весь час змінюються, вони формують свої, відмінні від адміністративних кордонів просторові утворення. Саме в цьому полягає об’єктивність процесу економічного районування, який не повинен бути прив’язаний до адміністративних одиниць, а, отже, райони не повинні бути керованими.

“Економічні райони” – це ті ж самі ідеальні еталонні просторові моделі, до яких територіальні процеси весь час прагнуть, але в дійсності ніколи не досягнуть такого стану. Саме в цьому твердженні полягає сучасна інтерпретація класичних ідеальних моделей і певною мірою задачі досліджень з економічного районування.

Процес економічного районування такий же об’єктивний, як процес формування ґрунтів, ландшафтів, природних зон та інших компонентів географічної оболонки, які розвиваються під впливом чинників, які в переважній більшості випадків не залежать від людини. У випадку з економічним районуванням така залежність більша, оскільки елементи територіальної структури формуються в географічному просторі в процесі господарської діяльності людини.

Проте, ринкова економіка, до якої поступово наближається Україна і яка переважає в більшості країн світу, має найголовнішу відзнаку від директивної, яка наближає процес економічного районування (і як результат – формування економічних районів) до природних процесів. І ця найголовніша відзнака – конкуренція. Саме завдяки конкуренції набувають переваги такі пріоритети територіальної організації господарства, які докорінно змінюють її механізм на мікро та мезо територіальному рівнях²⁵.

Власне, принцип керованості економічних районів походить від уявлення про усталеність кордонів як областей, так і адміністративних районів. Насправді, така усталеність не повинна бути догмою, бо прив’язка господарської діяльності до меж адміністративного поділу спричиняє багато проблем, передусім, екологічних [2,6,7]. Об’єктивність адміністративно-територіального поділу досліджується в 6-му розділі даного навчального посібника.