Проблеми рішення нема...

Нам треба пам’ятать нащадків,

Дарунком їм земля сама

Хай нашим буде. Того спадку

Їм вистачить, надовго хватить,

Бо ті ж ресурси не малі...

“І буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі”.

***

“Ресурсом” мій народ назвати

Не повертається язик,

Але є термін, і вживати

Його я мушу, бо вже звик

Світ науковий до вживання

Тих термінів, що їх давно

Придумав хтось. Моє бажання

Тут значить мало, бо воно

Є суб’єктивним... Все ж, не можу

“Населення”, або “ресурс”

Відносити я до народу...

Бо вірш мій – не лекційний курс.

***

Людина кожна – то є Всесвіт

Із звичок, нахилів, бажань.

І стислий термін не окреслить

Найпотаємних сподівань

Мого народу. Ми вже маєм

Країну власну, волю теж,

Що ж далі? Ми того не знаєм...

Того ніколи не збагнеш,

Чого у вільній Україні

Сьогодні повно жебраків,

Що змушені сміття, мов свині,

Руками рити? Я б хотів

Почути відповідь відверту

Від тих, хто теє допустив,

Від того, хто народ мій в жертву

Приніс, і руку запустив

Він до державної кишені:

Покрав усе – твоє, моє,

Рахунок має у Женеві,

Та регулярно їсть і п’є.

Для тих людей народ є дійсно

“Неограниченный ресурс”-

Крадуть – і за кордон безвісно!

Сидять там і не дують в вус.

***

Але, скажу, - за зовсім інше

Піклується моя душа: